"КИЕВСКОЕ ВОЕННО-ИСТОРИЧЕСКОЕ ТОВАРИЩЕСТВО"

З нагоди 74-річчя визволення с. Мала Білозерка та визволення м. Мелітополя від нацистів в роки Другої світової війни 30 вересня 2017 р. на території Токмацького та Мелітопольського районів Запорізької області була проведена історико-географічна експедиція «Відлуння віків в наших серцях».

Ціль проведення експедиції: вивчення та пропаганда історії Запорізького краю. В складі експедиції приймали участь: члени ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство» Чудновець О.М., Гордієнко С.В., Артеменко В.Й. та Крисько А.П.; представники громадського активу с. Мала Білозерка, історики-краєзнавці, ветерани АТО, вчителі та учнівська молодь Малобілозерких ЗОШ; члени громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»; члени громадської організації «Токмацьке районне військово-історичне пошукове товариство «Вотан».

Локація проведення експедиції: Виїзд з с. Мала Білозерка в с. Благодатне Токмацького району, військово-братський меморіальний комплекс «Лінія Вотан» (1) - с. Терпіння з його цілющими джерелами (2) - смт. Мирне, історико-археологічний заповідник «Кам’яна могила» (3) - с. Соснівка, засноване менонітами в 1846 р. - с. Вознесенка Мелітопольського району, меморіальний комплекс визволення м. Мелітополя від нацистів в жовтні 1943 р.

Історична довідка (1):

Лінія «ВОТАН». Восени 1943 р. радянські війська рвалися на захід з метою визволення м. Києва. Після розгрому на території Донбасу гітлерівські війська відступили на новий оборонний рубіж: від Азовського моря, уздовж правого берега річки Молочної до дніпровських плавнів, що входили в так званий «Східний вал».Великі надії фашисти покладали на створену тут лінію «Вотан»названу по імені древнього германського бога війни - потужну військово-інженерну споруду. Воно починалося в районі Василівка-Токмак-Молочанськ, на так званих «Молочанських висотах» («Пришибських»). Далі опускалася на південь на протязі 150 км, включаючи Молочний лиман, впираючись в Азовське море. Утримати Мелітополь, який був «воротами до Криму» і єдиною сухопутної артерією між кримською угрупованням і військами південної групи німецької армії, - таке завдання перед військами поставило німецьке командування.

Оборона німців на р. Молочної по західному високому березі складалася з суцільного протитанкового рову, що переходить місцями в ескарпи. За ними йшла система споруд польового типу: окопи, кулеметні гнізді, вогневі позиції для мінометів і гармат, бліндажі, дзоти і броньові ковпаки.

Рельєф місцевості, правий високий берег (до 80 м) річки Молочної, сприяв німцям, будучи природною перешкодою. З березня 1943 р. ворог почав готувати оборонний рубіж глибиною 12-18 км. У вересні 1943 р. наступаючі радянські війська 2-ї гв. Армії і 3-ї Волноваської дивізії штурмом оволоділи м. Молочанськ, але подальший прорив лінії оборони «Вотан» загальмувався.

Гітлерівці закріпились на Пришибських висотах, прикритих крутими берегами річки. В результаті запеклих боїв німецька оборона була зламана, а близько 10 тис. солдатів вермахту навічно залишилися лежати в степах України. Величезні втрати (близько 3 тис. убитих щодня) несли і наші війська. Ховати загиблих в могилах-траншеях допомагало і цивільне населення.

Ідея перепоховання воїнів і створення унікального меморіалу народилася на початку 2000-х років. Спочатку планувалося встановити на висотці біля с. Чапаєвка величезний хрест, гранітну скелю і надгробні гранітні стовпчики, як на Арлінгтонському цвинтарі в США. Проект реалізували запоріжці - художник В. Форостецький і поет Г. Лютий. З'явився Меморіальний комплекс в Чапаєвці завдяки голові місцевого сільськогосподарського кооперативу «Мирний» Миколі Савченко (1947 + 2013 рр.). Пам'ятник бійцям жіночого штрафного батальйону, які загинули в роки війни на території Запорізької області, виготовили працівники металургійного комбінату ім. Ілліча (м. Маріуполь).

Зараз пошукові роботи в околицях с. Благодатного ведуть загони ГО «Токмацького районного військово-історичного пошукового товариства «Вотан», «Полігон» (Бердянськ), «Відродження» (Мелітополь), «Рубіж» (Орєхов).

Історична довідка (2):

Село Терпіння знаходиться на правому березі річки Молочна, вище за течією на відстані в 3,5 км розташоване с. Троїцьке, нижче за течією на відстані в 1 км розташоване с. Мирне, на протилежному березі – с. Травневе і Зарічне. В 1,5 км від краю села знаходиться заповідник «Кам'яна могила». У 8 км від села знаходиться залізнична станція Терпіння.

Частина с. Терпіння - це височина висотою 45 м над рівнем моря, на якій знаходиться невеликий сквер, пам'ятник паркового мистецтва. На невеликій території парку (близько 0,14 га), майже на вершині гори з породи б'є 12 джерел, води яких стікають між каменів у невелике природне озеро. Вода особливо цінується місцевими жителями, використовується для пиття і має цілющі властивості через присутність у ній іонів срібла. Смакові якості в джерелах різняться.

Усі вони відрізняються в ту чи іншу сторону м'якістю і жорсткістю самої води та її солодкістю.

На території, де розташоване село, людина жила з давніх часів. Про це свідчать залишки поселення доби неоліту, яке існувало і в період бронзи (V та II-І тис. до н. е.). Вважається що назву село отримало в пам'ять про стійкість духоборів, переслідуваних православною церквою.

Старожили розповідають, що прибувши для поселення на Молочних водах духобори шукали місце з хорошою питною водою. І знайшли ключі, породжені потужним водоносним горизонтом сарматського періоду. Тут, до речі, варто згадати про Кам'яну могилу, як про породу того ж Сарматського моря, тобто Кам'яна могила і джерела Терпіння - одне ціле. Тому доречно відвідувати Кам'яну могилу спільно з джерелами.

Поряд з озером, стоїть старий дуб-патріарх, вік якого імовірно 450 років. Радіус стовбура - 5 м 23 см! Висота дуба - 40 м. Коренева система розрослася в сторони на 100 м. На думку фахівців, після всохлого 700-річного запорізького дуба цей - найдавніший в області.

Кажуть, раніше тут ріс цілий гай, яку живили виходячи на поверхню цілющі джерела. Під покровом могутніх дерев відпочивали тут чумаки - поруч проходив знаменитий чумацький шлях. Бував тут і бунтівний отаман Нестор Махно. Подейкують, за його наказом два дуба-велетня, що росли по сусідству, спиляли. А один дожив до наших днів.

Історична довідка (3):

Кам’яна могила - Державний історико-археологічний музей-заповідник «Кам’яна Могила» розташований поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області, на березі ріки Молочна. Ця пам’ятка стародавньої історії і культури є рідкісним для України комплексом наскальних петрогліфів.

Кам’яна Могила є незвичайною навіть з геологічної точки зору. Навколо - безкрайній рівний степ. І посеред цього голого степу - самотній кам’яний острів. Втім, мільйони років тому тут плескалися хвилі справжнього моря (геологи називають його Сарматом), і це нагромадження величезного пісковикового каміння, яке зветься в народі Кам’яною могилою, є відгомоном тієї нескінченно далекої епохи.

Впродовж багатьох тисяч років приазовські степи слугували своєрідним «коридором», по якому хвиля за хвилею йшли народи, які переміщалися зі сходу на захід. Назви одних збереглися на сторінках творів грецьких і римських авторів, візантійських і західноєвропейських хронік. Про інших не залишилося навіть пам’яті. У степу з орієнтирами, як правило, погано, і нагромадження каміння (висота цього кам’яного пагорба складає близько 12 м), що самотньо височіє, не могло не привернути увагу. Здається, що сюди сходилися всі степові дороги, всі стежки. Цікаво, що на одній з карт кінця XVIII ст. Кам’яна Могила фігурує під тюркською назвою Ююн-Таш - «збірний камінь», «збірна гора». Мабуть тут знаходилося місце збору татарських воїнів, що відправлялися в далекі походи на московітів.

Всі народи, що населяли Північне Приазов’я з давніх-давен, залишили на скелях Кам’яної Могили сліди своєї присутності - знаки, символи, малюнки. У печерах і гротах, що загубилися серед циклопічних брил, вони здійснювали свої релігійні обряди. Таким чином — через століття, через тисячоліття - Кам’яна Могила поступово перетворилася на збірку «автографів» людей, що жили в різні епохи, говорили на різних мовах, поклонялися різним богам.

Петрогліфи були відкриті в 1890 р. відомим археологом Н. І. Веселовським, який висловив припущення, що Кам’яна Могила є стародавнім некрополем. Багаторічні дослідження призвели до відкриття в гротах і печерах Кам’яної Могили на площі близько 3 га близько трьох тисяч нескельних зображень. Їх хронологія охоплює період від 3-2 тис. до н.е. до Х-ХІІ ст. н.е.

У 1985 р. тут був створений Державний історико-археологічний музей-заповідник, який 27 грудня 2001 р. був включений в Державний реєстр історичних місць України. У вересні 2008 р. Указом Президента України № 815/2008 заповіднику було надано статус національного. Відтоді його офіційна назва - Національний історико-археологічний заповідник «Кам'яна Могила». Кам'яна Могила потрапила у перелік 7 містичних місць України.

       12 серпня 2026 року членами громадської організації «Київське військово-історичне товариство» була проведена історико-географічна експедиція в Аккерманську фортецю – одну з наймогутніших та найцікавіших фортець Півдня. ЇЇ прекрасно збережені мури, що височіють над темними водами лиману, і нині вражають своєю величчю та неприступністю…

      Фортеця стоїть на скелястому березі Дністровського лиману на місці Тіри – давньогрецького поліса V – IV ст. до н. е. Укріплення, що формувалося протягом XIV – XV ст., належить до баштово-стінового типу. Воно складається з чотирьох частин: цитаделі або генуезького замку північного (гарнізонного), південного і портового дворів.

       Найбільш давньою є цитадель, споруджена в другій половині XIII – першій половині XIV ст., імовірно, генуезцями. У плані це чотирикутник з чотирма наріжними круглими баштами. У південній оборонній стіні цитаделі влаштовано в’їзну браму, а на замковому подвір’ї розташовувалися пристінні житлові корпуси та каплиця.

      Могутні оборонні мури завтовшки 3-5 м і заввишки близько 15 м завершувалися зубцями-мерлонами. Відкритими бойовими галереями вони поєднувалися з п’ятиярусними наріжними баштами, увінчаними зубцями-мерлонами та конусоподібними дахами. В баштах збереглися щілиноподібні бійниці. Кожна башта мала підвальні приміщення, де зберігалися боєприпаси, а верхні яруси використовувалися за певним функціональним призначенням. Так, у південно-західній розміщувалася в’язниця, у північно-західній – скарбниця, а південно-східна була комендантською.  

Саме в ній 1789 р. комендант турецького гарнізону передав ключі від фортеці М. Кутузову.

       На рубежі XIV-XV ст. придністровські землі увійшли до складу Молдавського князівства, і місто-фортецю стали називати Четатя-Алба (Біла фортеця). Протягом 1438-1454 рр. у південному напрямку від цитаделі було зведено могутню фортифікаційну систему, що складалася з двох поясів оборонних мурів, загальною довжиною близько 2 км, і 26 башт. Зовні укріплення оточував глибокий рів.

       Із заходу до оборонного муру вздовж лиману вузькою смугою примикав ще один укріплений двір – портовий. До фортеці вели дві в’їзні брами, влаштовані в оборонних мурах: зі сходу – головна Кілійська брама та з заходу – Овідіопольська брама. Сполучення з портовим двором з боку лиману здійснювалося через водяний барбакан з воротами.

       Незважаючи на міцність укріплення, у 1484 р. після тривалої облоги його захопили турки й назвали Акерман (Біла фортеця). Понад 300 років перебувала фортеця під турецьким володарюванням. У 1789 р. Акерман перейшов під управління російських військ, а з 1832 р. фортеця втратила військово-оборонну функцію.. До нашого часу в основному збереглися оборонні мури та башти, що визначають історично сформовану планувально-просторову структуру фортеці. З початку XX ст. тут ведуться реставраційні роботи, що дало можливість активно використовувати історико-архітектурний комплекс із культурно-туристичною метою. Серед численних башт, що збереглися, особливу зацікавленість викликають башти Овідія та Пушкіна.

      Башту Овідія, або Дівочу, розташовано на розі південної і східної оборонних стін, ліворуч від головних воріт. Триярусна восьмикутна у плані, башта завершується восьмигранним наметовим дахом. За легендою, на початку ери римського поета Овідія за наказом імператора Августа було заслано в східну провінцію. У 8 р. н. е. поет знайшов притулок у Тірі.

      Напевно стверджувати, чи насправді жив у Тірі Овідій, не можна. Щодо О. Пушкіна, то його відвідини Акерманської фортеці є достеменним фактом. Під час перебування в Одесі О. Пушкін у грудні 1821 р. побував в укріпленні, і саме там народився задум створення послання «К Овидию». Башту Пушкіна розміщено над лиманом, навпроти башти Овідія. Триярусна, чотиригранна, з балконом башта Пушкіна виходить у бік лиману. У різний час фортецю відвідали й інші відомі особистості: Леся Українка, Максим Горький, Адам Міцкевич, Іван Нечуй-Левицький.

 

       Аккерманська фортеця є унікальною пам’яткою оборонної архітектури XIIІ—XV ст., цінним об’єктом наукових досліджень і культурно-туристичного використання.

      4 червня 2016 р. членами громадської організації «Київське військово-історичне товариство», Українського фонду пошуку «Пам'ять» та відділом пошукової роботи Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ, була проведена історико-географічна експедиція в район урочища Шумейкове біля села Дрюківщина Лохвицького району та села Городище Чорнухінського району Полтавської області. Експедиція була приурочена  до 75-річчя початку Київської стратегічної оборонної операції (7 липня-26 вересня 1941 р.).

      Київська стратегічна оборонна операція надовго скувала німецько-фашистські війська в районі Києва. Але вже у вересні німецьким танковим клинам з півночі і з півдня вдалося прорвати оборону радянських військ і замкнути в районі Лохвиці кільце оточення Південно-Західного фронту, яким командував Герой Радянського Союзу генерал-полковник Михайло Петрович Кирпонос.

     18 вересня 1941 р. командування Південно-Західного фронту отримало наказ виводити війська з оточення. Але здійснити розроблений план не вдалося. Відступаючим військам не вистачало пального і боєприпасів. Порушилося управління військами: було втрачено зв'язок з арміями і корпусами фронту.

      Вранці 19 вересня 1941 р. штабна колона Південно-Західного фронту увійшла в село Городище. У цьому селі в одній із селянських хат відбулося останнє засідання Військової ради фронту, на якому було поставлено завдання по виходу з оточення. До 7 години ранку 20 вересня 1941 р. штабна колона розташувалася в урочищі Шумейкове в районі хутора Дрюківщина, в 15 км. від м. Лохвиця. Там їх оточили гітлерівці. На заклики здатися оточені відповідали вогнем. Протриматися під безперервним обстрілом вдалося недовго. Був смертельно поранений командувач фронтом М.П. Кирпонос. Загинули члени Військової Ради фронту: М.О. Бурмистренко, дивізійний комісар Є.П. Риков, начальник штабу фронту генерал-майор В.І. Тупиків. Всього в урочищі Шумейкове загинуло близько 800 бійців і командирів.

      З тих пір пройшло сімдесят п'ять років. На узліссі урочища Шумейкове поблизу тепер уже села Дрюківщина Лохвицького району, на місці, де 20 вересня 1941 р. загинуло командування Південно-Західного фронту, височіє величний монумент на честь загиблих. Меморіальний комплекс був урочисто відкритий 18 вересня 1976 р. Автори - скульптори А.Ю. Білостоцький і В.П. Вінайкін, архітектори Т.Г. Довженко і К.О. Сидоров.

      Біля підніжжя стели - гранітна брила з написом: «У цьому урочищі 800 воїнів Південно-Західного фронту на чолі з командувачем Західного фронту генерал-полковником М.П. Кирпоносом, членом Військової Ради фронту, М.О. Бурмистренком, членом Військової Ради фронту, дивізійним комісаром Є.П. Риковим і начальником штабу фронту генерал-майором В.І. Тупиковим 20 вересня 1941 р. прийняли бій з переважаючими силами німецько-фашистських загарбників. Славні воїни три доби вели нерівний бій, майже всі загинули, до кінця виконавши свій священний обов'язок перед Батьківщиною».

 

       Вічна слава полеглим героям!

     13 березня 2016 року група пошуковців громадської організації «Київського військо-історичного товариства» при підтримці спеціальних пошукових загонів «Перемога» та 

«Ім. отамана Орлика» провели пошукову експедицію в район колишнього села Окуніново Козелецького району Чернігівської області, на місце боїв частин Червоної Армії в серпні-вересні 1941 року. В ході експедиції було знайдено тіло загиблого червоноармійця. Його останки було виявлено на місці стрілецької позиції лінії оборони підрозділів 228 стрілецької дивізії. Нажаль особистих документів не було знайдено і він залишився безіменним. Згодом останки воїна буде урочисто перепоховано з всіма військовими почестями.

 

        В день Захисника України 14 жовтня - свята, що відзначається в Україні вперше, у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва, а з 2015 року є державним святом, громадська організація «Київське військово-історичне товариство» при підтримці спеціального пошукового загону «Перемога» та краєзнавців Карпилівської середньої школи з пошукового загону “Дніпровці” провели пошукову експедицію на місце останнього бою канонерського човна «Білорус» Пінської військової флотилії. Бій відбувся 17 вересня 1941 року на річці Десна (старе русло) в районі села Карпилівка Козелецького району Чернігівської області. 

     Робота була проведена і цілі експедиції досягнуто. В районі пошуку було визначено місце останнього бою канонерського човна «Білорус», це місце також підтвердив житель села Карпилівка, учасник другої світової війни Тіток І.І. Було знайдено частки корпусу корабля і залишки військового спорядження. Все це необхідно ретельно дослідити. 

 

     В складі експедиції приймали участь:

     Члени “Київського військо-історичного товариства”: Чудновець О.М. (голова ради, керівник експедиції), Латишев Р.М. (начальник штабу експедиції), Шмельов І.В., Капшук О.П., Головач Е.А., Лозовий М.М., Бедухін О.Г., Сірик І.В., Мошков В.О. та Приходьон М.І.

     Члени спеціальної пошукової групи «Перемога»: Тарасюк О.П. (керівник), Гафаров С.В. та Воробей М.К.

     Представники громадськості та органів влади села Карпилівка: Пальчик О.В., Овсяник А.М., Тіток І.І. та Тіток Н.М.    

     Члени кружка краєзнавства пошукового загону “Дніпровці” Карпилівської загальноосвітньої середньої школи: Лавренчук П.Я. (керівник, історик-краєзнавець), Волошин Б.М., Москалюк Д.В., Куриленко В.В., Крикун А.О., Велігоша В.Ю., Велігоша Є.Ю., Малофєєв Б.В., Грищенко Р.П., Пальчик А.О., Бумбак А.О. та Ганкевич І.О.

 

 

 Історична довідка:

Канонерський човен «БІЛОРУС»

       «Білорус» - колишній польський річковий броньований канонерський човен «Zaradna». Закладений восени 1932 р. в майстернях Пінського військового порту для Річкової флотилії ВМФ Польщі. Став до ладу 01.07.1935 р. Підірваний і затоплений польським екіпажем 18.09.1939 р. на річці Струмень біля села Кнубово, при наближенні військ Червоної Армії, які вторглись на територію Польщі. 06.11.1939 р. піднятий водолазами Дніпровської військової флотилії (як трофей) і відведений для ремонту в місто Пінськ. Отримав найменування «Білорус» і 21.02.1941 р. зарахований до складу Радянської Пінської військової флотилії в якості канонерського човна (КЧ).

        Водотоннажність - 35,5 тонн; розміри: 18,1 х 4,6 х 0,53 м, 2-бензинових 6-циліндрових двигуна "AILSA GRAIG" - 120 к/с, швидкість ходу - 10,3 км/год.; бронювання: борт і верхня палуба  4-6, гарматної вежі - 10 мм; озброєння: 2 х 76,2/40 мм польових гармат у вежі, 1 х 76,2/30,5 мм відкрита зенітна гармата 8-К (Лендера) в кормі, 3 х 7,62 мм кулемета М-1; екіпаж 17 чоловік.

       З початком Великої Вітчизняної війни корабель діяв на річці Прип'ять в районі Мозиря. 11.07.1941 р. включений до складу Березинського загону річкових кораблів ПВФ, вів бойові дії на річці Березіна. На початку серпня взаємодіє з групою генерала Неретина в районі Горваль. 18.08.1941 р. «Білорус» стояв на позиції в районі села Берегова Слобода був атакований 6-ма німецькими бомбардувальниками і отримав ряд пошкоджень що вимагали ремонту. 28.08.1941 р. відновлений у місті Києві. На початку вересня включений до складу утвореного Чернігівського загону для дії на річці Десна. З 07-14.09.1941 р. корабель прикривав переправи військ Південно-Західного фронту через Десну на ділянці Остер - Жукин. З 16 вересня знаходиться на бойових позиціях в районі Свиноїди - Верхня Дубечня - Остер.

       Героїчно загинув 17.09.1941 р. на річці Десна (старе русло) в районі села Карпилівка Козелецького району Чернігівської області в бою від вогню німецької польової артилерії. Корпус човна піднятий Аварійно рятувальною службою ДВФ в 1944 р. і зважаючи на неможливість відновлення відправлений на злам до Дніпропетровська.

       За іншими даними (це офіціальна версія, але на наш погляд підлягає сумніву) КЧ «Білорус» затоплений екіпажем 18.09.1941 р. в районі гирла річки Десни, при відході частин Червоної Армії. Піднятий німецькими саперами в листопаді 1941 р. і після виконання необхідних ремонтних робіт фірмою USMA, в окупованому Києві, став до ладу в кінці 1941 р. як «канонерський човен № 91 (КВ-91)». Переозброєний на 2 х 75 мм гармати, 3 х 4-20 мм автоматичних гармати, 2 х 7,92 мм кулемета і включений до складу німецької флотилії збройних суден на річці Дніпро. Його завдання полягало в проведенні антипартизанської боротьби. 05.04.1942 р. в ході патрулювання, «КВ-91» сів на мілину в Дніпровсько-Бузькому (Крулевскому) каналі, а 11.04.1941 р. захоплений бійцями польської "Армії Крайової" і підірваний. Піднятий німцями і поставлений на відстій в Пінську, де згодом зданий на злам.

      Канонерський човен «Білорус» виключений зі списків ВМФ СРСР 05.10.1941 р.

 

В рік 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників громадська організація «Київське військово-історичне товариство» при підтримці спеціального пошукового загону «Перемога» та краєзнавців Карпилівської середньої школи з пошукового загону “Дніпровці” провели 15 листопада 2014 року, історико-географічну експедицію на місце бою розвідувальної групи моряків Пінської військової флотилії, роти морської піхоти, під командуванням майора Добржинського. Бій відбувся на початку вересня 1941 року біля озера Кліточне в районі міста Остер Козелецького району Черніговської області.

Цілі експедиції досягнуто. В районі пошуку було визначено місце бою, знайдено залишки амуніції та предмети військового спорядження моряків, а також частини боєприпасів, якими було обстріляно наших  розвідники. Всі ці предмети було передано в шкільний музей Карпилівської середньої школи та Остерський краєзнавчий музей.

В складі експедиції взяли участь:

Члени “Київського військо-історичного товариства”: Чудновець О.М. (голова ради, керівник експедиції), Кущенко Ю.А., Шило В.Ф., Капшук А.П., Головач Э.А., Лозовий Н.Н., Гордієнко С.В., Сірик О.В., Садрук В.І., Приходьон Н.И. і Земляков Д.Д.

Члени спеціальної пошукової групи «Перемога»: Тарасюк О.П. (керівник), Гафаров С.В. і Воробєй М.К.

Члени кружка краєзнавства пошукового загону “Дніпровці”, Карпіловської загальноосвітньої середньої школи: Лавренчук П.Я. (керівник, історик-краєзнавець), Волошин Б.М., Москалюк Д.В., Куриленко В.В., Крикун А.О., Коновець О.А. і Велігоша В.Ю.

      Бывший польский монитор «КRAKOW»^*. Построен в 1926 году на судоверфи Л.Зеленевского в Кракове. Первоначально передан Военному порту в Модлин. 31.10.1926 года вошел в состав Пинской флотилии Польши, а с 1931 года после ее реорганизации и переименования в Речную флотилию ВМФ. Затоплен экипажем 21.09.1939 года у входа в Крулевский (Днепровско-Бугский) канал в районе Кузличина, при приближении частей Красной Армии ¹. В конце сентября 1939 года поднят специальной группой ЭПРОНа и отбуксирован в мастерские Пинского военного порта для ремонта.

 21 апреля 2013 года члены общественной организации «Киевское военно-историческое товарищество», совместно с членами украинского благотворительного фонда «Память» и членами общественной организации «Винницкий союз ветеранов разведки ВМФ», провели практическую экспедицию в район села Стрижавка, Винницкой области, на территорию расположения бывшей полевой ставки германского верховного командования, вошедшую в историю второй мировой войны под названием - ставка Гитлера «Вервольф» (Вооруженный волк).

 Экспедиция прошла успешно, благодаря нашему главному гиду историку-краеведу Андрею Швачко. Он провел детальную экскурсию и увлекательно рассказал об истории создания и дальнейшей судьбе данного объекта. Еще одна тайна, связанная с историей Великой Отечественной войны немного приоткрыла нам свои двери.

       16 марта 2013 года, члены «Киевского военно-исторического товарищества» в составе  Чудновца А.Н., Кущенка Ю.А., Капшука А.П.. Гордиенка С.В., Приходена Н.И. и Ревуна В.П., при поддержке и участии мера г. Остра Западни В.Г., историка-краеведа Лавренчука П.Я и директора Остеркого краеведческого музея Мысливца А.П. провели историко-географическую экспедицию в городе Остер.
      Целью экспедиции было определить место гибели советского танка Т-34-76, на месте понтонной переправы советских войск (части 7-го механизированного корпуса), в сентябре 1943 года на реке Десна. Так же были обговорены планы, по поиску захоронений воинов оборонявших Остер в 1941 году и установки памятных знаков  в память тех грозных лет.

         16 февраля 2013 года члены общественной организации «Киевское военно-исторического товарищество» Чудновец А.Н., Кущенко Ю.А., Гордиенко С.В., Колисниченко А.В. и Рыцарев В.М. провели историко-географическую экспедицию в с. Толокунь, Вышгородского района Киевской области.

         Целью экспедиции было определение места установки памятного знака в память канонерской лодки «Верный» и ее героического экипажа. Канонерская лодка «Верный» Пинской военной флотилии погибла здесь, на Днепре, немного севернее Толокуни в направлении Сухолучья 25 августа 1941 года. В с. Толокунь, памятник «Верному», установлений еще в начале 70-х годов, просуществовал до 1993 года, а затем варварски был разграблен и разрушен. До наших дней сохранилось лишь бетонное основание монумента. И вот теперь совместными усилиями общественной организации «Киевское военно-историческое товарищество» и Киевской общественной организации «Товарищество ветеранов разведки ВМФ», при поддержке Толокунской сельской громады было принято решение вместо разрушенного памятника, установить памятный знак с мемориальной доской в честь канонерской лодки «Верный» и экипажа.