"КИЕВСКОЕ ВОЕННО-ИСТОРИЧЕСКОЕ ТОВАРИЩЕСТВО"

       12 серпня 2026 року членами громадської організації «Київське військово-історичне товариство» була проведена історико-географічна експедиція в Аккерманську фортецю – одну з наймогутніших та найцікавіших фортець Півдня. ЇЇ прекрасно збережені мури, що височіють над темними водами лиману, і нині вражають своєю величчю та неприступністю…

      Фортеця стоїть на скелястому березі Дністровського лиману на місці Тіри – давньогрецького поліса V – IV ст. до н. е. Укріплення, що формувалося протягом XIV – XV ст., належить до баштово-стінового типу. Воно складається з чотирьох частин: цитаделі або генуезького замку північного (гарнізонного), південного і портового дворів.

       Найбільш давньою є цитадель, споруджена в другій половині XIII – першій половині XIV ст., імовірно, генуезцями. У плані це чотирикутник з чотирма наріжними круглими баштами. У південній оборонній стіні цитаделі влаштовано в’їзну браму, а на замковому подвір’ї розташовувалися пристінні житлові корпуси та каплиця.

      Могутні оборонні мури завтовшки 3-5 м і заввишки близько 15 м завершувалися зубцями-мерлонами. Відкритими бойовими галереями вони поєднувалися з п’ятиярусними наріжними баштами, увінчаними зубцями-мерлонами та конусоподібними дахами. В баштах збереглися щілиноподібні бійниці. Кожна башта мала підвальні приміщення, де зберігалися боєприпаси, а верхні яруси використовувалися за певним функціональним призначенням. Так, у південно-західній розміщувалася в’язниця, у північно-західній – скарбниця, а південно-східна була комендантською.  

Саме в ній 1789 р. комендант турецького гарнізону передав ключі від фортеці М. Кутузову.

       На рубежі XIV-XV ст. придністровські землі увійшли до складу Молдавського князівства, і місто-фортецю стали називати Четатя-Алба (Біла фортеця). Протягом 1438-1454 рр. у південному напрямку від цитаделі було зведено могутню фортифікаційну систему, що складалася з двох поясів оборонних мурів, загальною довжиною близько 2 км, і 26 башт. Зовні укріплення оточував глибокий рів.

       Із заходу до оборонного муру вздовж лиману вузькою смугою примикав ще один укріплений двір – портовий. До фортеці вели дві в’їзні брами, влаштовані в оборонних мурах: зі сходу – головна Кілійська брама та з заходу – Овідіопольська брама. Сполучення з портовим двором з боку лиману здійснювалося через водяний барбакан з воротами.

       Незважаючи на міцність укріплення, у 1484 р. після тривалої облоги його захопили турки й назвали Акерман (Біла фортеця). Понад 300 років перебувала фортеця під турецьким володарюванням. У 1789 р. Акерман перейшов під управління російських військ, а з 1832 р. фортеця втратила військово-оборонну функцію.. До нашого часу в основному збереглися оборонні мури та башти, що визначають історично сформовану планувально-просторову структуру фортеці. З початку XX ст. тут ведуться реставраційні роботи, що дало можливість активно використовувати історико-архітектурний комплекс із культурно-туристичною метою. Серед численних башт, що збереглися, особливу зацікавленість викликають башти Овідія та Пушкіна.

      Башту Овідія, або Дівочу, розташовано на розі південної і східної оборонних стін, ліворуч від головних воріт. Триярусна восьмикутна у плані, башта завершується восьмигранним наметовим дахом. За легендою, на початку ери римського поета Овідія за наказом імператора Августа було заслано в східну провінцію. У 8 р. н. е. поет знайшов притулок у Тірі.

      Напевно стверджувати, чи насправді жив у Тірі Овідій, не можна. Щодо О. Пушкіна, то його відвідини Акерманської фортеці є достеменним фактом. Під час перебування в Одесі О. Пушкін у грудні 1821 р. побував в укріпленні, і саме там народився задум створення послання «К Овидию». Башту Пушкіна розміщено над лиманом, навпроти башти Овідія. Триярусна, чотиригранна, з балконом башта Пушкіна виходить у бік лиману. У різний час фортецю відвідали й інші відомі особистості: Леся Українка, Максим Горький, Адам Міцкевич, Іван Нечуй-Левицький.

 

       Аккерманська фортеця є унікальною пам’яткою оборонної архітектури XIIІ—XV ст., цінним об’єктом наукових досліджень і культурно-туристичного використання.