"КИЕВСКОЕ ВОЕННО-ИСТОРИЧЕСКОЕ ТОВАРИЩЕСТВО"

      Традиційно на протязі останніх трьох років в селі Пилява Вишгородського району Київської області проходить перепоховання воїнів, які віддали своє життя під час оборони та визволення міста-героя Києва від нацистів. Останки 66 воїнів були знайдені на місцях боїв пошуковцями Українського благодійного фонду пошуку співвітчизників «Пам’ять» та громадської організації «Київське військово-історичне товариство».

      20 червня в селі Пилява біля братської могили зібрались громадські активісти, військовослужбовці, адміністрація Вишгородського району, духовенство, громадяни та учнівська молодь села Пилява, жителі району, Києва, Київської області. Після проведення скорботного мітингу-реквієму, останки 66 героїв було урочисто захороненні по християнським звичаям з усіма воїнськими почестями.

      Вічна слава героям! Україна їх пам’ятає!

«Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна державою» – Михайло Грушевський.

 

Причини катастрофічного зубожіння українського народу треба шукати у поруйнованих зв’язках наступності поколінь, в страшному нищенні історичної пам’яті, правди, у викоріненні українських культурних надбань та традицій, в культивуванні вірусу безпам’ятства, у сфері потравмованої моральності, духовності великої європейської нації. Адже всі насущні проблеми, починаючи від безпеки та корупції, і закінчуючи екологічними та соціальними негараздами, несуть в собі моральний аспект, без врегулювання якого не вийде нічого! Саме тому Міжнародна громадська організація «Об’єднана Рада Українського та зарубіжного козацтва» спільно з Українським благодійним фондом пошуку співвітчизників «Пам’ять» та Київським військово-історичним товариством за підтримки Української Православної Церкви Київського Патріархату, Київської православної богословської академії ініціювали відродження історичної пам’яті, відбудови славетної знакової історичної пам’ятки – Києво-МежигірськогоСпасо-Преображенського козацького монастиря.

 

Пам’ять про мертвих оберігає живих… Розпочали роботу з великого установчого Форуму, який відбувся у Михайлівському Золотоверхому соборі 15 червня 2015 р. Засідання круглого столу «Києво-Межигірський Свято-Преображенський козацький монастир: питання відродження історико-культурної спадщини» відкрив вітанням і добрим напутнім словом Віталій Клос – доктор церковно-історичних наук, професор, завідувач кафедри церковної історії, проректор із наукової роботи Київської Православної Богословської Академії УПЦ КП. Всі доповідачі зійшлися на думці про виключну роль і особливе значення Межигірської духовної святині, яка упродовж століть слугувала духовним осердям українства.

 

Заснований Києво-МежигірськийСпасо-Преображенський монастир візантійськими ченцями ще у 988 році (на 74 роки раніше за Києво-Печерську Лавру) став, окрім всього, усипальницею давньоруських князів (тут відспівували Ярослава Мудрого та ін.). Дуже поруйнований зайдами хана Менглі-Гірея, Монастир починає відбудовуватися у межах своїх прав і вольностей у 1520 році (землі України у той час перебувають у складі Литовської держави). У козацьку добу Монастир слугував духовним оплотом козацької держави та притулком для літніх лицарів слави, які гартували у боях українську державність, а також – місцем останнього спочинку для духовних осіб високого сану та відомих історичних персоналій (Євстахій Гоголь – прадід М. Гоголя та ін.). Існує історична версія, що видатний козацький ватажок Семен Палій спочив у цій обителі. У години наскоків татар саме за міцними і надійними стінами цієї твердині рятувалися мешканці околиць, а у мирний час тут творилася молитва та розвивалася українська писемність. З іменем імператриці Катерини ІІ пов’язують величезну пожежу, яка зчинилася у Монастирі напередодні її візиту (не виключено, що сталося лихо за її вказівкою або навіюванням). Двічі на цю благословенну землю ступав Великий Кобзар.

У 1843 р. світ побачив малюнок цієї святині, виконаний рукою Тараса, а вже на засланні в Орській фортеці в 1847 році ним була написана поема «Чернець» за історичними переказами про кончину на цих обширах козака Семена Палія та про безпам’ятство нас, українців – «дітей ледачих». А ось черговий етап відродження цієї унікальної святині пов’язують з відкриттям тут рідкісних каолінових глин та започаткуванням розвитку гончарного промислу. Кривавою сторінкою вписана в історію Монастиря радянська доба, адже тут під час відвідин кращі українські митці творили свої високохудожні шедеври. Серед видатних імен Лесь Курбас, Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Михайло Бойчук і геніальний невідомий сучасникам Василь Седляр – художник світового рівня, розстріляний ілюстратор Шевченківського «Кобзаря» (1931 р.), керуючий Межигірського художньо-керамічного технікуму (1923-1928 рр.) та Технологічного інституту кераміки і скла в Межигір'ї (1928-1930 рр.).

 

1935 рік став точкою відліку у часі тотальної руйнації і знищення Києво-МежигірськогоСпасо-Преображенського монастиря, аж до захоплення і відчуження у держави цих земель разом з монастирським комплексом під свою власну резиденцію Януковичем. З огляду на складність проблем, пов’язаних із поверненням цієї історичної святині у народну власність, а також організації подальшого відродження і відбудови монастирського комплексу, пропозиції учасників Форуму охопили надзвичайно широкий спектр питань. Так, Верховний отаман МГО «Об’єднана Рада Українського та зарубіжного козацтва» Олександр Левандо, зважаючи на унікальність та значущість цієї історичної пам’ятки, запропонував порушити питання українськими урядовими структурами про включення її до реєстру об’єктів світового значення, що перебувають під охороною ЮНЕСКО. І. П. Вікован – директор Національного музею-заповідника «Битва за Київ в 1943 році» вказав на потребу перетворення відбудованого Монастиря і відповідного музейного комплексу у центр релігії і духовності, своєрідну українську туристичну «мекку».

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАН України Всеволод Івакін наголосив на необхідності негайного проведення ретельних археологічних досліджень на монастирських землях, систематизації та наукового опрацювання нових і вже відомих тамтешніх знахідок, що датуються пізньо-трипільським часом (понад 3 000 років) та ін. Олена Бреяк – завідувач відділу краєзнавства Київського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини Управління культури КОДА зауважила, що після врегулювання земельних питань, невідкладно треба подбати про надання цьому релігійно-історичному комплексу статусу Національної пам’ятки, оскільки ці землі є осердям осі, де історично творилася українська держава, складався український етнос. Фахівець Інституту історії НАН України (к.і.н.) Герасименко Неля Олексіївна зауважила на потребі досконалого наукового вивчення й оцінці історичного боку питання, зокрема ролі Межигірського монастиря – духовної опори українського народу у визвольному русі XVI-XVII століття. Окрім того, цей об’єкт цікавий і своїми скарбами (учені вважають, що територія монастиря колись була дном моря, і тут обов’язково є поклади бурштину). А у ХІХ ст. тут було знайдено безцінний скарб – колекцію прикрас ІІІ ст. н.е. Головною думкою у виступі Миколи Сакади – к.і.н. Інституту філософії НАН України прозвучало те, що при побудові філософського концепту національної ідеї не повинен випасти сегмент освіти, а напрацювання, здобуті у ході відродження і відбудови Києво-МежигірськогоСпасо-Преображенського монастиря мають бути включені до стратегії Національної освіти в Україні.

Представник (радник) Міжпарламентського співробітництва ООН у ВРУ, представник Українського відділення фонду ЮНЕСКО Олексій Федорович Рижков запропонував програму дій Форуму, починаючи від алгоритму щодо повернення монастирських земель у народну власність, до процедури підготовки відповідних подань для набуття належного статусу і заповідного режиму Межигірським монастирським комплексом таорганізацію і врегулювання фінансових питань, а також – питань співпраці з органами державної влади всіх рівнів.

Сипливий Іван Олександрович – член ГШ МГО МГО «Об’єднана Рада Українського та зарубіжного козацтва» зупинився на питаннях залучення вітчизняних і міжнародних громадських козацьких організацій на засадах правонаступництва українського козацтва до даної справи. Оскільки Межигірський козацький (військовий) монастир був релігійним (духовним) центром Запорожського козацтва, прозвучала пропозиція про потребу відродження Монастиря як благодійного реабілітаційного центру учасників АТО.

Крисько Михайло Олексійович – заступник Верховного отамана МГО «Об’єднана Рада Українського та зарубіжного козацтва», голова правління УФП «Пам’ять» поінформував громаду про проведену величезну роботу з повернення імен та виявлення місць поховання загиблих воїнів Великої Вітчизняної (Другої Світової) війни, і водночас наголосив на нагальній потребі в об’єднанні не лише козацьких громад, а й релігійних конфесій перед загрозою втрати Україною суверенітету і державності.

Магістр держуправління, член НСЖУ Олександра Виноградова сказала, що зважаючи на прогалини в історичних знаннях українства, пов’язані з багатовіковою російською експансією, Форум має діяти активно, а надійною вакциною (щепленням) проти безпам’ятства українців має стати звуження сфери релігійного впливу окупанта. Цього можна досягти якраз через відродження таких національних духовних святинь як Межигірський козацький монастир.

Лосіцький Юрій Георгійович – архітектор з відродження святих храмових споруд, член Національної спілки архітекторів України продемонстрував низку відтворених світових пам’яток історії та архітектури, навів декілька яскравих прикладів порятунку унікальних об’єктів «з попелу», лише за фундаментами споруд, які збереглися, наголошуючи, що маємо великі шанси відбудувати і свою святиню.

В обговоренні також взяли участь Л. П. Ільчук – активіст благодійного фонду «Покоління»;

А.П. Крисько – заступник керівника Київського військово-історичного товариства; П.І. Сінько – відповідальний працівник Національного музею-заповідника «Битва за Київ в 1943 році», В.М. Падалка – член ГШ МГО МГО «Об’єднана Рада Українського та зарубіжного козацтва»; О.В. Мірошніченко – активіст ТОВ ТАМ «Ю. Лосицький»; Протоієрей Богдан Николин – настоятель храму Св. Володимира м. Вишгород, Д.В. Торахкотелик – народний комендант сучасного комплексу «Межигір’я», П.Л. Олійник – працівник охорони «Межигір’я»; Дмитро Пірка та Володимир Пісоцький – активісти ВО МБФ «Білий Спас». Форум ухвалив Резолюцію (додається).

 

 

РЕЗОЛЮЦІЯ

 учасників засідання Всеукраїнського Форуму «Києво-МежигірськийСпасо-Преображенський козацький (військовий) монастир: питання відродження історичної культурної спадщини» від 15 червня 2015 року Ми, учасники круглого столу, визнаючи:

- унікальність Києво-МежигірськогоСпасо-Преображенського монастиря як національної святині, гідної уваги всієї України;

- духовно-історичну місію Києво-МежигірськогоСпасо-Преображенського монастиря на рівні Києво-Печерської Лаври, Михайлівського Золотоверхого монастиря (відродженого вже за часів незалежності) та інших релігійних святинь;

- сакральне значення Межигірського Спасо-Преображенський монастиря як символу України та козацької гідності і слави (історія Межигірського козацького (військового) монастиря тісно пов’язана з українським козацтвом, з іменем Б.Хмельницького, І. Виговського, П.Тетері, П. Дорошенка та іншими видатними постатями). Тут знаходяться могили наших славних предків. І тільки через відродження духовності, через повагу до історичної пам'яті можна побудувати гідне, процвітаюче суспільство. Мусимо спокутувати байдужість і ліквідувати злочинні наслідки приватного будівництва у Межигір’ї на козацьких могилах різного часу поховання. Це особливо актуально під час війни за незалежність, що триває на Сході України, а саме – особливе значення пам'ятки такого масштабу для підняття духу та відродження державності вкрай важливе;

- суспільну цінність та державотворчу значущість Межигірського Спасо-Преображенський монастиря, який у важкий для України час може стати духовною опорою українського народу (як це було упродовж XVI–XVII ст.), символом національної гордості, української лицарськоїслави і нескореності та сподіваючись, що:

- відродження козацького монастиря значно сприятиме об’єднанню Українського козацтва, всіх релігійних конфесій в Україні, на чолі з українським православ’ям, мирному порозумінню між громадянами Сходу України, АРК та представниками всіх народів і національностей, що населяють українську землю. Оскільки, ми не маємо права змарнувати цей шанс для України, а бездіяльність та безпорадність осудить не лише народ, а й Бог;

- тільки козаки під орудою гетьманів, отаманів Українських козацьких організацій можуть показати приклад об’єднання українського народу у національно-визвольних змаганнях, а тому звертаємося з проханням:

- до Президента України Петра Порошенка взяти до уваги громадську ініціативу щодо актуальності відродження і відбудови Києво-МежигірськогоСпасо-Преображенського монастиря як національної святині, а також сприяти її реалізації;

- до Голови Київської обласної державної адміністрації Володимира Шандри вивчити можливість співпраці з громадським активом Форуму та депутатами Київської обласної Ради для розробки, затвердження та реалізації комплексу Заходів з відродження території Межигір’я та повернення цієї унікальної пам’ятки до скарбниці духовних надбань українського народу (створити (оновити) міжвідомчу робочу групу з відродження Києво-Межигірського козацького монастиря; розробити проект (кошторис) відновлення комплексу історичних споруд та інших пам’яток у межах Києво-Межигірського козацького монастиря; підготувати проект постанови (розпорядження) Кабінету Міністрів України щодо відбудови Межигірського козацького (військового) монастиря); підготувати проект Угоди між Київською обласною державною адміністрацією та фінансовими установами (Світовою Українською Громадою (діаспорою), Українським відділенням фонду ЮНЕСКО, про проведення донорської конференції із залучення необхідних інвестиційних коштів згідно узгодженого кошторису для відбудови Межигірського козацького (військового) монастиря);

- до Української Православної Церкви Київського Патріархату, Українського відділення фонду ЮНЕСКО взяти участь у проектних роботах та посильному фінансуванні будівництва Києво-Межигірського козацького монастиря;

- до Кабінету Міністрів України, Міністерства екології та природних ресурсів та Міністерства культури України щодо підготовки відповідних подань до ВРУ з метою врегулювання у правовій площині питання про повернення у державну власність території Межигір’я, відведення земель та надання Києво-Межигірському монастирському комплексу статусу Національного історико-культурного заповідника (хоча б філіалу Вишгородського історико-культурного заповідника) з внесенням до Державного реєстру нерухомих пам'яток (терміново!), а також підготовки відповідної документації та дозволів на створення на його території ряду музеїв (археології, історії, декоративно-прикладного мистецтва, скарбів та коштовностей, козацької слави та ін.);

- до очільників українських конфесій і церков докласти всіх зусиль до подолання розділення Православ’я в Україні задля створення єдиної Помісної Української Православної Церкви;

- до громадськості України стати на захист вітчизняної історичної спадщини, зберегти та відродити для наступних поколінь найцінніші національні духовні святині.

Учасники Форуму переконані, що відродження Києво-МежигірськогоСпасо-Преображенського монастиря стане символом відродження національної слави, миру і порозуміння між народами в Україні. Спільними зусиллями Межигірський монастир буде відроджено!

Об’єднаємо козаків, православ’я – збережемо Україну!

Запрошуємо до співпраці!

Михайло Крисько – головаУкраїнського благодійного фонду пошуку співвітчизників «Пам’ять»

 

 

 

 

Голова громадської організації «Київське військово-історичне товариство» Чудновець О.М., 9 червня 2015 року відвідав Малобілозерську загальноосвітню I-III ступенів школу № 1 села Мала Білозерка Василівського району Запорізької області та зустрівся з колективом вчителів цього учбового закладу. Ціллю відвідування було нагородження шкільного вчителя історії та правознавства, краєзнавця Чулісову Клавдію Олексіївну пам’ятною медаллю «Т.Г.Шевченко 200 років з дня народження». Клавдія Олексіївна своїм професіоналізмом і активною громадською позицією по вихованню молоді в дусі патріотизму і любові до рідної землі по праву удостоєна цієї нагороди.

В ході зустрічі було проведено екскурсію в шкільний народний музей (Музей бойової слави 4-ї гвардійської стрілецької дивізії) і зроблено запис в книгу відгуків відвідувачів. В дар шкільній бібліотеці було також передано документальну повість Вікети Маринушкіної «Монітор «Желєзняков» Дві долі» - видавництво Основа, Київ, 2012 р..

    8 мая 2015 года члены общественной организации «Киевского военно-исторического товарищества» приняли активное участие в проведении торжественных мероприятий посвященных Дню памяти и примирения и 70-й годовщине Победы над нацизмом. Торжественные мероприятия с участием членов организации прошли в селах Пилява и Толокунь Вышгородского района  Киевской области.

Напередодні Дня пам’яті жертв в роки Другої світової війни та 70-річниці Перемоги над нацизмом на території міста Канева Черкаської області – 2 травня 2015 року проведено патріотичну акцію: “Збережемо пам’ятки Вітчизняної історії”. На урочисті заходи були запрошені представники керівних органів державної та місцевої влади, ветерани війни та праці, військовослужбовці, духовенство, громадяни та учнівська молодь.

Організатори заходів: Громадська організація «Київське військово-історичне товариство», Всеукраїнський благодійний фонд пошуку «Пам’ять», Канівська організація ветеранів війни та праці.

План заходів:

1. Відвідання історичних пам’яток міста Канева.

2. Урочистий мітинг біля пам’ятника морякам Дніпровської військової флотилії (бронекатеру “БК-41”).

      21 февраля, в Киеве на Михайловской площади открылась документальная выставка «Присутствие». Ее экспонатами стали трофейная военная техника, фрагменты боеприпасов, которыми сепаратисты обстреливали города Донбасса, а также другие доказательства присутствия российских военных на территории Украины.

      Открыл выставку секретарь Совета национальной безопасности и обороны Украины А. Турчинов, а также в мероприятии приняли участие руководители Минобороны и Министерства внутренних дел. Секретарь СНБО отметил, что на Михайловской площади собрано именно российское оружие и бронетехника, «подбитые или захваченные украинскими военнослужащими на Востоке нашего государства». Экспонаты выставки будут направлены в международный суд в Гааге. Об этом заявил председатель СБУ В. Наливайченко после открытия мероприятия.

      По данным СНБО, основную часть вооружения боевики на Донбассе получают из России. Оружие и военная техника поступают через неконтролируемые Украиной участки границы.

Среди других экспонатов на выставке представлены снаряды ракеты «Смерч», привезенные из Краматорска, машины из Мариуполя, которые сгорели от «Градов», а также автомобиль, захваченный при разгрузке боеприпасов, который по признакам отвечает автомобилям, которые заезжали «под видом гуманитарного конвоя из РФ».

      На открытии выставки удалось побывать и членам нашей организации.

Актив общественной организации “Киевское военно-историческое товарищество” в составе Чудновца А.Н. и Лозового Н.Н., Наблюдательного совета по сохранению Парка моряков на Рыбальском полуострове в г. Киеве в составе Маринушкиной В.А., Косяненка И.Е. и Метелева В.Г., Товарищества ветеранов Военно-морского флота г. Киева в составе Невзорова С.Ю. и Жукова В.В., провели 24 января 2015 года открытое собрание по созданию благотворительного фонда «Памятник военного кораблестроения монитор «Железняков». По результатам проведенного собрания было принято решение о создании данного благотворительного фонда, что будет способствовать сохранению памятника военной истории Украины, построенного на Киевском заводе «Ленинская кузница» в 1936 году, героического корабля Днепровской, Дунайской и Азовской военных флотилий монитора «Железняков». На заседании присутствующие выступили учредителями благотворительного фонда. Председателем правления фонда была избрана, большинством голосов, Маринушкина Викета Александровна – историограф монитора «Железняков», дочь прославленного командира корабля капитан-лейтенанта Маринушкина А.С. (1910 -1944 гг.).

Историческая справка:

Монитор «Железняков» —  низкобортный бронированный артиллерийский и легендарный корабль Второй мировой войны. Монитор «Железняков» был построен на киевской судоверфи «Ленинская кузня» в 1936 году (головной из шести кораблей построенных по проекту СБ-37), конструктор Байбаков А.Б. Все металлические конструкции корабля соединялись по старинке, посредством клепки. Назван корабль был в честь балтийского матроса, участника Октябрьской революции 1917 года Анатолия Железнякова.

В 1940 году «Железняков» вошел в состав Дунайской военной флотилии, которая патрулировала государственную границу вдоль берегов реки. Корабль «Железняков» оказался под артиллерийским огнем в первый же день Великой Отечественной войны и вступил в бой. Силы противника оказались превосходящими, и «Железняков» с несколькими другими мониторами оказался в тылу врага. Под командованием  прославленного командира капитан-лейтенант Маринушкина А.С., монитор геройски защищал украинские города Николаев, Очаков, Керчь и Херсон,

К осени 1941 года из шести мониторов Дунайской флотилии уцелел только один — «Железняков». Позже корабль вошел в состав Азовской военной флотилии, и его отправили к побережью Азовского моря на оборону Таганрога и Темрюка. В 1943 году «Железняков» вошел в Керченский пролив, занятый немцами, командование решилось на отчаянный маневр — уйти с фарватера, подойти вплотную к вражескому берегу, под батареи противника и пройти по минным полям. Монитору удалось прорваться и добраться до Поти.

40 тыс. километров с боями прошел монитор «Железняков» по Дунаю, Южному Бугу, Дону, Кубани, Черному и Азовскому морям. Участвовал в освобождении Болгарии, Румынии и Югославии. На боевом счету моряков 13 уничтоженных вражеских артиллерийских и минометных батарей, 4 батальона пехоты, 2 склада боеприпасов. 5 сбитых самолетов и многое другое. В каких бы жарких схватках ни приходилось участвовать кораблю, он всегда возвращался с победой, за что получил в народе название «неуловимого».

11 марта 1958 года выведен из боевого состава флота, разоружен и превращен в плавучий склад. 10 сентября 1960 года исключен из списков судов ВМФ в связи с передачей Дунайскому пароходству для использования в качестве плавпричала. В 1965 году было принято решение о восстановлении монитора, и в 1967 году он был приведен из Измаильского порта в Киев на Рыбачий полуостров и восстановлен на заводе «Ленинская кузница». 10 июля 1967 года «Железняков» был установлен в Парке Моряков на набережной Днепра в Киеве в качестве памятника-мемориала.

       ТТХ корабля. Водоизмещение полное: 263 т, нормальное - 230 т; длина 51,2 м, ширина 8,2 м, осадка 0,9 м; силовая установка 2 х 140 л.с.; скорость хода 8,3 уз; дальность плавания 3700 миль. Вооружение: 2 х 102-мм, 3 х 45-мм и 2 х 37-мм орудия и 3 х 12,7-мм кулемета  ДШК. Экипаж 72 человека.

     В рік 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників члени громадської організації «Київське військово-історичне товариство» прийняли участь в святкуванні визволення селища Ворзель від фашистських загарбників. Програма заходів святкування складалась:

·       Велопробіг на честь визволення Ворзеля;

·       Похід для учнівської та студентської молоді місцями бойової слави Ворзельського підпілля;

·       Святковий ярмарок та виставка народних умільців селища;

·       Перегляд документально-публіцистичного фільму «Останній герой»;

·       Екскурсія по музею історії та культури “Уваровський дім”;

·       Урок мужності, майстер-клас з розбирання-збирання зброї;

·       Урочистий мітинг та відзначення активістів;

·       Козацький куліш та святковий концерт.

 

Історична довідка:

                            Діяльність Ворзельського підпілля та визволення Ворзеля

         Селище перебувало під окупацією понад 2 роки – з 22 серпня 1941 року до 6 листопада 1943 року. З перших днів окупації в селищі існувала підпільна антифашистська група, причому її організаторами були ворзельські школярі на чолі з В. Нацевичем. Їм тоді було по 14–16 років. Через півроку активної диверсійної діяльності до юних ворзельських патріотів було прикріплено відповідальних з підпільного райкому. З часом кількість членів підпілля зросла до 30 осіб, причому більшість з них були підлітки та юнацтво 15–18 років. Керівництво усією диверсійною та конспіративною діяльністю підпілля здійснював В. Нацевич, якому у 1941 році було всього 14 років. Його накази беззастережно виконували усі члени групи, навіть ті, котрим було вже за 50.

За час діяльності ворзельські підпільники доправили у партизанські загони 60 осіб, 4 станкових кулемети, 8 автоматів, кілька десятків гвинтівок та пістолетів, велику кількість набоїв та гранат; підірвали 3 залізничних мости та 4 ешелони; загітували перехід до партизанів 11 поліцаїв разом з начальником поліції м. Ірпеня Литвином; вбили понад 200 фашистів; виконали багато диверсій – обриви зв’язку на залізниці, розклеювання листівок, саботаж серед населення та ін.

         6 вересня 1943 року, за два місяці до приходу радянських військ, фашисти схопили й по-звірячому закатували після відмови видати інших підпільників членів ворзельського підпілля мати та дочку М.В. та Н.О. Білостоцьких, І.С. Ситника та П.І. Трегубова. Також були схоплені та страчені підпільники О.В. Горійчук та О.І. Гурко – вчителі ворзельської школи. Решта підпільників поставили собі за мету помститися за закатованих товаришів, і за першої ліпшої нагоди знищувати фашистів та поліцаїв.

         У ніч з 5 на 6 листопада 1943 року бойова група ворзельського підпілля на чолі з В. Нацевичем у кількості 12 бійців-підлітків та 10 мешканців Кичеєвого напала із засідки на барак, що знаходився на території санаторію «Зірка» неподалік нинішнього монументу на честь заснування Ворзеля (флюгер-паротяг), де був розквартирований загін власівців кількістю 150-200 осіб. Саме вони перед цим здійснили 6 вересня жахливу страту підпільників. Напіводягнені власівці побігли вулицями Ворзеля в бік Кичеєвого. За ними гналися підпільники. Власівці добігли до поодинокого будинку на полі неподалік кичеївського цвинтаря, залягли й зайняли оборону. Саме у цьому будинку два місяці тому вони катували М.В. та Н.О. Білостоцьких. Тут і відбувся бій, у якому підпільники знищили весь загін власівців, а семерих забрали у полон, перевели через лінію фронту, яка проходила вже неподалік Ворзеля, і здали командуванню 1-го Гвардійського окремого кавалерійського дивізіону 1-го Червонопрапорного корпусу ім. Г.І. Котовського.

          Підпільники також передали відомості про стан справ у селищах Ворзель, Кичеєво та селах Михайлівці-Рубежівці, Козинцях та Діброві-Ленінській і повернулися до Ворзеля. За звітом командира цього військового підрозділу І.Х. Остапенка «бойова група на чолі з В. Нацевичем дезорганізувала оборону німців, що дало можливість врятувати ці населені пункти, які повинні були бути повністю знищені власівцями під час відступу».

         6 листопада 1943 року вищеназвані населені пункти були без бою зайняті радянськими військами. Таким чином, ворзельські підпільники-підлітки врятували населення Ворзеля, Кичеєво, Михайлівки-Рубежівки, Козинців та Діброви-Ленінської від повного знищення.

       Одразу після звільнення члени підпільної організації Мороз Ю.І. та Терехов В.Ю. пішли до лав діючої армії і полягли у боях з фашистами, а багато членів Ворзельського підпілля, які були молодші за віком, стали бійцями Ворзельського загону винищувального батальйону громадського порядку Києво-Святошинського РВ МВС (ком. В. Нацевич). Вони знешкодили 40 зрадників, дезертирів та фашистських диверсантів.

        У 1945 році ворзельських підпільників було нагороджено: медаллю «За відвагу» – Білостоцька Н.О. (посмертно), Горак В.В., Горійчук О.В. (посмертно), Гурко О.С. (посмертно), Копачевський Е.І., Ситник І.С. (посмертно); медаллю «За бойові заслуги» – Анохін М.І., Зубко О.С., Левандовський І.І., Махов М.О., Мороз Ю.І., Находов Ф.В., Терехов Ю.Ю. (посмертно), Терехов В.Ю.

          18 жовтня  2014 р. у селі Пилява Вишгородського району  Київської області відповідно до Плану заходів, присвячених 70-річчю звільнення України від фашистських загарбників, за участю Вишгородської районної державної адміністрації (в.о. голови Савенок В.В.), пошукових організацій Українського благодійного фонду пошуку співвітчизників «Пам’ять» (голова Крисько М.О.), громадської організації «Київське військово-історичне товариство» (голова ради Чудновець О.М.), членів Ради Організації ветеранів України, працівників Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» (директор Вікован І.П.), громадськості Вишгородського району Київської області, а також міста-героя Києва провели перепоховання радянських воїнів на території Музею–меморіалу пам’яті воїнів, жителів села Пилява (куратори-депутати Богданівської сільської ради Таран В.В. та Зубенко І.В.).
         За всіма воїнськими почестями і за християнськими звичаями було перепоховано останки 33 бійців та командирів, яких пошуковці повернули з небуття. Один з них: солдат Петров Андрій Миколайович, 1918 р.н., уродженець с. Ольгино Степновського району Ставропольського краю до цього часу значився як зниклий без вісті. Щодо двох воїнів, Ушакова і Миті Федоровича, які загинули у 1941 р., захищаючи м. Малин Житомирської області продовжуються додаткові пошукові роботи, решта воїнів залишились невідомими.
З перших днів Великої Вітчизняної війни на захист Батьківщини стали і громадяни села Пилява, а ті, що лишилися дома, замінили їх на роботі в колгоспі. В серпні 1941 р. село було  окуповане фашистами. Гітлерівці ввели жорстокий режим масового терору, розстрілювали мирних жителів, відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Проте жителі не скорилися, розгорнули діяльність підпільники, які були зв'язані з партизанами загону ім. Чапаева, а також з підпільниками Дитятківської групи, очолюваної Юрченком та Дорошенком. Розповсюджували листівки, збирали відомості про сили окупантів, діставали зброю для партизанів і підпільників. Про це говорили ветерани, жителі села, представники Вишгородської районної адміністрації, Гомон В.А. - заступник голови Комісії у справах колишніх партизанів при Верховній Раді України, Школенко О.М. - комісар Димерського партизанського загону.
           З великою увагою та інтересом слухали учасників акції, розглядали експонати музею-меморіалу школярі-пошуковці с/ш № 239 м. Києва, студенти Військового інституту Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Ми зобов’язані віддати належне тим, хто не повернувся з війни або страждає від ран вже після її закінчення, ми не можемо забувати про героїв війни, про майбутнє наших дітей, внуків, які зобов’язані знати історичну правду про минуле Батьківщини. Без минулого немає майбутнього. Пошук захисників та визволителів України в роки Великої Вітчизняної війни продовжується…

З нагоди 230-річчя заснування села Мала (Верхня) Білозерка, 130-річчя заснування церковного приходу в честь Великомученика і цілителя Пантелеймона, а також в світлу пам'ять засновників і священиків приходу на території села Мала Білозерка Василівського району Запорізької області – 28 вересня 2014 року, відбулись урочисті заходи по встановленню і освяченню поклонного хреста.

Ініціаторами встановлення поклонного хреста виступила громадська організація «Київське військово-історичне товариство» при підтримці Малобілозерської сільської ради, громадських активістів та краєзнавців села Мала Білозерка.